Туристичні магніти

Історичне середмістя Чернівців

Історична забудова старого міста — це цілісний, майже недоторканий ансамбль XIX — початку XX століть.

У розвитку архітектури Чернівців XIX століття чітко виділяються два періоди, межею яких є 1840-ві роки. Перший період характеризується, як і в усій європейській архітектурі, стійким пануванням класицизму. Починаючи з 1840-х років, в образі деяких споруд міста простежуються риси, пов'язані з відходом від принципів класицизму і зверненням до архітектурних прийомів італійського Ренесансу. Цей перехід прослідковується у художньо-естетичному образі міської ратуші Чернівців: фасад споруди вирішений у традиціях класицизму, тоді як у вежі проглядаються ренесансні мотиви.

Із середини XIX століття в архітектурі міста починається другий період, який характеризується пануванням еклектики, зокрема запізнілого класицизму, неоренесансу та необароко. Найяскравішою пам'яткою цього періоду є архітектурнийансамбль Резиденції православних митрополитів Буковини і Далмації, збудований у дусі еклектики з переважанням візантійського та романського стилів. Творцем цього символу міста був видатний чеський архітектор Йозеф Главка.

На зламі XIX-ХХ ст. у європейській архітектурі запанував стиль модерн, який в Австро-Угорщині, до складу якої входила й Буковина, був відомий під назвою віденська сецесія. Історичне середмістя Чернівців просто неможливо уявити без стильних сецесійних будівель, створених за проектами учнів і послідовників видатного австрійського зодчого Отто Ваґнера. Серед них: дирекція ощадних кас, залізничний вокзал, готелі «Брістоль» і «Золотий лев» та багато інших споруд. Починаючи з 20-х років XX ст. Чернівці забудовуються архітектурою в стилі ар-деко і конструктивізм.

Обласний музей архітектури та побуту

Черніве́цький обласни́й держа́вний музе́й наро́дної архітекту́ри та по́буту — музей просто неба у Чернівцях. Заснований відповідно до постанови уряду України від 19 липня 1977 року.

Музей почали створювати 1977 року, а офіційно він відкрився 5 липня 1986 року. На створення музею багато зусиль доклали його перший директор, заслужений майстер народної творчості України, різьбяр Тарас Герцюк, проектант музею Панас Миколайчук, науковці Костянтин Павельчук і Василь Павлюк.

Нині діюча експозиція складається з двох архітектурно-етнографічних зон: «Хотинщина» та «Західне Подністров'я» (9,3790 га). Планується спорудження ще двох зон: «Гуцульщина», «Прикарпаття» (6,4559 га) та археологічного сектора давньої Буковини. На території експозиції музею відтворено понад 35 архітектурних експонатів — характерних зразків народного зодчества другої половини XVII — першої половини XX ст. Серед них — житлові та господарські споруди (хати, комори, кошниці, карники, курники, стайня, стодола тощо), виробничі та громадські споруди (вітряки, кузня, корчма, сільська управа, церква, дзвіниця). Архітектурні пам'ятки доповнені традиційними інтер'єрами. У музеї відтворено також напівземлянку VIII ст. (старослов'янське житло) — перший археологічний об'єкт. Більшість споруд розташовано у сформованих садибах. Правдиво доповнюють пам'ятки відтворені інтер'єри. 2004 року збудували напівземлянку стовпового типу XVIII ст., обновили огорожу в експозиції «Західне Подністров'я».

У фондах музею зберігається понад 8000 предметів основного та науково-допоміжного фонду. Серед них — народний одяг, тканини, селянські знаряддя праці і предмети побуту, меблі, посуд, вироби домашніх промислів і ремесел, твори декоративно-прикладного мистецтва, друковані видання, фотографії та інше.

Планується збудувати полонинську стайню, водяний млин, ґражду та інші житлові й господарські споруди, церкву з дзвіницею, капличку, школу, гаті для сплаву лісу тощо.

Музеєм проведено десятки стаціонарних та пересувних виставок, серед яких — «Декоративно-прикладне мистецтво Буковини», «Традиційний буковинський одяг», «Буковинські килими», «Буковинські ткані пояси», «Буковинська вишивка», «Бісер в народному одязі», «Шкіряні вироби буковинців», «Буковинський гончарний і дерев'яний посуд», «Буковинська скриня», «Буковинська писанка», «Народні музичні інструменти», «Культовий живопис Буковини», «Культові вироби з металу» та інші, на яких було представлено скарби музейних фондів.

Хотинська фортеця

Хотинська фортеця — середньовічнаукріплена фортифікаційна споруда в Хотині , збудована русо-влахами за господарювання Мушатів у Молдавському князівстві на межі XIII–XVIII століть на місці руського городища (Х—ХІІІ).
Ця твердиня на правому березі Дністра була однією з наймогутніших у тогочасній Східній Європі, важливим оборонним і торговельним пунктом Молдавії в часи господаря Олександра Доброго.
У списку руських міст далеких і близьких (XIV) згадують як Хотѣнь на Днѣстрѣ.
Після занепаду Руської держави та Руського Королівства, Хотинська фортеця перебувала в юрисдикції багатьох державних утворень — Молдавського князівства, Королівства Польського, Османської та Російської імперій. У 1960-тих комплекс споруд фортеці отримав статус пам'ятки архітектури.
12 жовтня 2000 року утворено державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця».
За підсумками всеукраїнської акції Хотинську фортецю визнано одним із «семи чудес України».

Радарна станція Памір

Радіолокаційна станція «Памір» знаходиться на вершині гори Томнатик, на висоті 1565 метрів, у віддаленому куточку Буковини, на краю Українських Карпат, в безпосередній близькості з кордоном Румунії. Основною метою її створення було перманентне сканування повітряного простору. Вона включалася виключно за затвердженим графіком Міністерства оборони і перебувала під постійною охороною військових. В куполах станції розміщувалися спеціальні антени сантиметрового діапазону і висотоміри, які використовувалися для виявлення мети, визначення її кута, місця і висоти. Опис радарної станції «Памір» У найбільшому куполі на горі Томнатик і по теперішній час непогано збереглася радіолокаційна антена П-14 «Лена». Ще кілька років тому вона вважалася засекреченим об'єктом і першою вітчизняною РЛС метрового діапазону. Саме за цей проект, в 1959 році, колективу розробників була виписана Ленінська премія. Антена «Лена» представляє собою параболічне дзеркало розміром 11 * 32 метра. Основним її завданням було визначення азимуту і дальності повітряних суден. Станція могла працювати в трьох режимах охоплення простору, в тому числі сканування, верхнього і нижнього променя. П-14 чудово справлялася з температурними перепадами від -50 до +50 градусів і здатна була без зупинки працювати при швидкості вітру до 30 м / с. Основа купола легко витримувала вага снігу масою до 250 кг на 1 м2 площі покриття. Варто відзначити, для свого часу, РЛС можна було сміливо називати чудом інженерної думки. Принцип її дії тримається в найсуворішому секреті і по сьогоднішній день.

Печерний монастир в селі Галиця

Вчені вважають, що печерно-скельний скит на високому березі Дністра монахи заснували у ХІ – ХІІ столітті. Священним це місто було здавна: археологічні розкопки, проведені тут у 70-х роках минулого століття, свідчать про існування тут поганських капищ. Є припущення, що с початку скит йменувався Свято-Георгіївським, на назву «Миколаївський» отримав у 1820 році після дива, що сталося тут на день Святого Миколая: нічні зірки над монастирем нібито утворили хрест.Відомо, що скит існував до початку ХІХ століття, поки його повністю не зруйнували турки. У 30-ті роки ХХ століття монастир відновив свою роботи завдяки румунській владі, яка прихильно ставилася до церковної справи і навіть виділяла на це чималі кошти з державної казни. Але крапку в тодішній історії скину поставила нова комуністична влада: обитель закрили, а всіх ченців розстріляли.

Відродження монастиря почалося у 1999 році, коли сюди прибули двоє монахів з Івано-Богословського монастиря, що у Хрещатику на Заставнівщині, і відправили на руїнах святині першу службу. Згодом до них приєдналися ще двоє ченців, які того ж року отримали згоду від Священного Синоду на відкриття Свято-Миколаївського чоловічого монастирю, що отримав назву «Галиць». Незабаром відроджено Свято-Миколаївський печерний храм, а у 2003 році збудовано нову церква преподобного Антонія Великого. Ченці розмістилися у 20 келіях, а численні печери використовують для господарських потреб. В деяких з печер і сьогодні можна побачити загадкові петрогліфи і примітивні зображення.

Світовий центр старообрядництва в селі Біла Криниця

За матеріальної допомоги одновірців із Росії село мало свій церковний центр: монастир і собор. На базі чоловічого Білокриницького монастиря в 1844 році було створено єпархію, а з 1846 — ієрархію на чолі з митрополитом (Білокриницька митрополія), яка висвячувала священиків і єпископів для старообрядців усього світу.

Село стало центром відновлення ієрархії російської старообрядницької діаспори (т. зв. поповців, які, на відміну від безпоповців, мали священиків та визнавали таїнства). 28 жовтня 1846 року в Білій Криниці, у Покровському соборі, відбулося приєднання митрополита Амвросія до Православної старообрядницької церкви.

Покровський монастир був найбільшим духовно-просвітницьким центром на Буковині. Тут проживали митрополит, єпископ, вікарій, священноінок, два ієродиякона, по тридцять ченців і послушників. У монастирі була зібрана велика бібліотека, переписувалися книги, зберігався архів митрополії. На території обителі розташовувалися Покровський собор, храм Св. Миколи, митрополичі палати, двоповерховий братський корпус.

Наприкінці 1940-х років Покровський монастир було зруйновано. На монастирському цвинтарі збереглися могили білокриницьких митрополитів, ченців Павла й Алімпія — місцевих святих.

У 1940-х митрополію перенесено до Румунії. Нині резиденція митрополита білокриницького — Браїла.

У роки радянської влади собор був закритий і тільки наприкінці 1980-х років його повернуто віруючим. У 1992 році знову освячений. Успенський собор донині належить жіночому старообрядницькому монастиреві.

У 1988 р. в Білій Криниці створено музей старообрядництва, але в 1996 р. його було закрито у зв'язку зі скороченням витрат державного бюджету, а експонати передано в обласний краєзнавчий музей.